作者：Kristin Hannah
出版社：Nash Format
格式: AZW3, DOCX, EPUB, MOBI, PDF, TXT
Соловей试读：
Розділ 1
9 квітня 1995 рокуУзбережжя штату ОрегонЯкщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття.Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила.Утратила.Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулася геть, надто спантеличена, аби повертатися назад.Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку.Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення.Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення.* * *Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюся до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще.Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Насправді вже немає значення, де жити. Тож я складаю в коробки майже п’ятдесят років свого життя на узбережжі Орегону. Не так і багато я хочу взяти із собою, але є дещо особливе.Я намагаюся дістати ручку, яка витягає драбину з горища. Вона спускається зі стелі, ніби галантний джентльмен подає мені руку.Сходинки захиталися під моїми ногами, коли я полізла на горище, де пахло пліснявою. Над головою гойдається одненька лампочка, і я смикаю за мотузку, аби її ввімкнути.Кімната схожа на трюм старого пароплава. Стіни обшиті широкими дерев’яними панелями. Павутиння, що звисає пасмами, надає всьому довкола сріблястого кольору. Кут нахилу стелі такий крутий, що я можу випростатися лише в центрі кімнати.Я бачу крісло-гойдалку, яким користувалася, коли мої онуки були меншими, старе дитяче ліжечко, гойдалку «поні» на іржавих пружинах та крісло, яке реставрувала моя донька, коли захворіла. На складених уздовж стіни коробках написано «Різдво», «День Подяки», «Великдень», «Гелловін», «Посуд», «Спорт». У них речі, якими я вже не користуюся, але яких просто не могла позбутися. Для мене визнати, що я не прикрашатиму ялинку на Різдво, означало здатися. Та й розлучатися з будь-чим мені завжди було важко. У кутку стоїть саме те, що я шукала: стара валіза, вкрита туристичними наліпками.Докладаючи зусиль, тягну валізу ближче до освітленого лампою центру горища. Я намагаюся стати навколішки, але відчуваю гострий біль, тож вирішую сісти.Уперше за останні тридцять років я розкриваю валізу. Таця, що лежить зверху, наповнена дитячими реліквіями. Крихітні черевички, дитячі малюнки з усміхненим сонечком, табелі з оцінками.Я піднімаю тацю та відставляю її вбік.Речі на дні валізи лежать неохайною купою: кілька записників у потьмянілих шкіряних обкладинках, стос старих листівок, зв’язаних блакитною атласною стрічкою, картонна коробка, зім’ята з одного боку, кілька тонких збірок поезії Жульєна Розіньйоля та коробка з-під взуття із сотнями чорно-білих фотографій.Зверху — старий, пожовклий шматок паперу.Мої руки тремтять, коли я беру його. Це carte d’identite, посвідчення часів війни. Я бачу маленьке фото молодої жінки. Жульєтт Жервез.— Мамо?Я чую кроки свого сина на дерев’яних сходах. Кроки, ритм яких збігається з ритмом мого серця. Чи кликав він мене раніше?— Мамо? Тобі не варто тут бути. Трясця! Сходи дуже хиткі.Він підійшов до мене:— Якщо впадеш…Я торкаюся його ноги й хитаю головою. Не можу звести очей.— Не треба, — це все, що я змогла вимовити.Він опускається навколішки, а потім сідає поруч. Я відчуваю аромат його лосьйону після гоління та легкий запах диму. Він потай викурив надворі цигарку. Він кинув багато років тому, але почав знову після того, як мені поставили діагноз. Немає сенсу висловлювати свій осуд. Він лікар, і йому видніше.Інстинкт підказує мені кинути світлину та закрити валізу. Саме це я робила все моє життя.А тепер я помираю. Може, не надто швидко, але й не повільно, тож я не можу не озирнутися на своє життя.— Мамо, ти плачеш.— Хіба?Я хочу розповісти йому правду, але не можу. Це ганебно. У моєму віці не варто боятися нічого, надто свого минулого.Я лише кажу:— Я хочу взяти цю валізу.— Вона надто велика. Я перекладу все, що ти скажеш, у меншу коробку.Його намагання мене контролювати викликає в мене усмішку.— Я люблю тебе, і я справді хвора, тому дозволила тобі тут командувати. Але я ще не померла. Я хочу взяти цю валізу.— Нащо вона тобі потрібна? Тут лише наші малюнки й інший непотріб.Якби я розповіла йому правду набагато раніше або частіше танцювала, випивала і співала, можливо, він бачив би мене, а не звичайну матусю. Він любить неповну версію мене. Я завжди вважала, що хотіла саме цього: щоб мене любили та захоплювалися мною. Тепер же я прагну, аби мене знали.— Нехай це буде моє останнє прохання.Я бачу, що він хоче попросити мене не говорити так, але боїться, що голос його викаже. Він відкашлюється.— Ти вже двічі змогла перебороти хворобу і зробиш це знову.Ми обидва знаємо, що це неправда. Я слабка і не можу ні спати, ні їсти без ліків.— Звісно ж, зроблю.— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.Я всміхаюся. Американці бувають такими наївними.Колись я поділяла цей оптимізм. Я вважала світ безпечним. Однак це було дуже давно.— Хто така Жульєтт Жервез? — запитує Жульєн. Трохи дивно чути це ім’я від нього.Я заплющую очі. У темряві я лину крізь роки і континенти. Проти своєї волі чи, може, з її згоди. Я згадую.Розділ 2
Світло покинуло Європу. Ми не побачимо його знову за життя.— Сер Едвард Ґрей про Першу світову війнуСерпень 1939 рокуФранціяВ’янн Моріак залишила прохолодну кухню і вийшла на подвір’я. Цього чудового літнього ранку в Долині Луари все квітло. Легкий вітерець колихав білі простирадла, а троянди схилилися вздовж давнього кам’яного муру, який відгороджував маєток від дороги. Кілька працьовитих бджіл дзижчало над квітами. Здалеку долинуло пихкання потяга, а тоді почувся дзвінкий сміх маленької дівчинки.Софі.В’янн усміхнулася. Її восьмирічна донька, мабуть, бігала будинком, змушуючи батька догоджати їй, хоч вони й готувалися до суботнього пікніка.— Твоя донька — справжній тиран, — сказав Антуан, з’явившись на порозі.Він підійшов до неї. Його напомаджене чорне волосся виблискувало на сонці. Цього ранку він лагодив меблі — шліфував крісло, яке й так уже було гладеньке, мов атлас. Шар пилу вкривав його обличчя та плечі. Він був високим і кремезним чоловіком з широкими плечима, грубими рисами обличчя та темною щетиною, не давати якій перетворюватися на бороду коштувало багатьох зусиль.Він обійняв її і притис до себе:— Я кохаю тебе, Ві.— Я теж тебе кохаю.Це був найбільш беззаперечний факт у її світі. У цьому чоловікові вона любила все: його усмішку, те, як він буркотів уві сні, сміявся після чхання та співав оперу в душі.Вона закохалася в нього п’ятнадцять років тому на шкільному подвір’ї, ще до того, як дізналася, що таке кохання. З ним вона вперше поцілувалася, він був її першим коханням і першим коханцем. До його появи вона була худою та незграбною дівчиною, яка починала заїкатися, коли була налякана, що відбувалося досить часто.Дівчина без матері.— Тепер ти доросла, — сказав батько В’янн, коли вони вперше підійшли до цього будинку. Їй було чотирнадцять, очі набрякли від сліз, а горе краяло душу. Раптом цей дім перетворився з літнього родинного гніздечка на в’язницю. Ще й двох тижнів не минуло від дня смерті матері, а батько вже перестав бути батьком. З моменту їхнього приїзду сюди він не тримав її за руку, не обіймав за плечі і навіть не пропонував хустинки, щоб витерти сльози.— А... але я лише дівчинка, — мовила вона.— Уже ні.Вона дивилась на свою молодшу сестру Ізабель, яка в чотири роки досі смоктала великий палець і не знала, що відбувається. Ізабель постійно запитувала, коли ж мама повернеться додому.Раптом двері відчинилися. На порозі стояла висока худорлява жінка з носом, схожим на водопровідний кран. Її маленькі темні очі нагадували родзинки.— Ці дівчата? — спитала жінка.Батько кивнув.— Вони вас більше не потурбують.Усе сталося дуже швидко. В’янн не встигла нічого зрозуміти. Батько позбувся своїх доньок, мов старої білизни, та залишив їх незнайомці. У дівчат була така велика різниця у віці, що здавалося, ніби вони з різних родин. В’янн хотіла втішити Ізабель, але їй самій так боліло, що вона не могла думати про когось іншого, особливо про вперту, нетерпеливу та крикливу Ізабель. В’янн досі пам’ятала ті перші дні: як Ізабель верещала, а мадам лупцювала її. В’янн постійно вмовляла Ізабель:— Ізабель, люба, перестань репетувати. Роби, що вона каже.Але навіть у чотири роки Ізабель була неконтрольованою. Усе це зламало В’янн: туга за матір’ю, біль від усвідомлення того, що батько їх покинув, різка зміна оточення, надокучлива Ізабель та самотність.Саме Антуан урятував В’янн. Першого літа після смерті мами вони стали нерозлучні. У ньому В’янн знайшла порятунок. У шістнадцять вона завагітніла, у сімнадцять вийшла заміж і стала господинею в Le Jardin. Два місяці потому в неї стався викидень, і на якийсь час вона знову втратила себе. Вона сповилася у своє горе, наче в кокон, і не могла дбати про когось чи щось — тим паче про плаксиву чотирирічну сестру.Але це було давно. У такий чудовий день їй не хотілося поринати в ці спогади.Вона стояла, притулившись до чоловіка, коли донька підбігла до них і заявила:— Я готова, ходімо.— Що ж, принцеса готова, тож потрібно йти, — сказав Антуан жартома.В’янн усміхалася, коли повернулася до будинку по капелюх, що висів біля дверей. Вона була рудуватою білявкою з ніжною шкірою і неймовірно блакитними очима та завжди уникала сонця. Поки вона надягнула великий солом’яний капелюх і взяла мереживні рукавички та кошик для пікніка, Софі й Антуан уже вийшли з двору.В’янн наздогнала їх на ґрунтовій дорозі біля будинку, на якій заледве міг вміститися автомобіль. Обабіч простягалися гектари скошених лугів. Подекуди зелень була всіяна червоними квітами маку та блакитними волошками. У цій частині Долини Луари на полях вирощували більше сіна, ніж винограду. Хоча звідси до Парижа було всього дві години потягом, здавалося, ніби це зовсім інший світ. Навіть улітку тут було мало туристів.Інколи повз проїздили авто, велосипедисти та запряжені волами вози, але здебільшого вони йшли дорогою самі. Родина мешкала майже за два кілометри від Карріву, містечка з населенням менше тисячі жителів, відомого переважно як зупинка паломників, які вшановують Жанну Д’Арк. У місті не було промисловості, тож робочих місць бракувало. Знайти роботу можна було хіба що на аеродромі, який був гордістю Карріву. Він був єдиний у своєму роді на багато кілометрів.Вузенькі вулиці, вистелені бруківкою, звивалися між будівлями з вапянку, які незграбно тулилися одна до одної. Вапно відвалювалося від стін, а плющ намагався приховати занепад, який відчувався навколо. Селище будували абияк упродовж століть. Вулиці були звивисті, сходи криві, а алеї закінчувалися глухими кутами. Кольори дещо оживили кам’яні будівлі: червоні навіси були прилаштовані до чорного металу, а залізні балкони прикрашали герані в керамічних вазонах. Скрізь було щось, що вабило око: вітрина з різнокольоровими макаронами, вербові кошики із сиром, шинкою та ковбасою, ящики з яскравими помідорами, баклажанами й огірками. Цього сонячного дня в кав’ярні було повно людей. Чоловіки сиділи за столиками, пили каву, курили коричневі саморобні цигарки і голосно сперечалися.Типовий день у Карріву. Месьє Ла Чоа підмітав вулицю біля свого закладу, мадам Клоне мила шибки своєї крамниці капелюхів, а кілька підлітків тинялися містом, копаючи ногами сміття та роздаючи направо й наліво цигарки.На виході з міста вони повернули до річки. Уздовж берега тягнулася рівна, вкрита травою галявина. В’янн поставила кошик та розстелила скатертину в тіні каштана. З кошика вона дістала хрусткий багет, шматок дорогого сиру з подвійних вершків, два яблука, кілька скибок тонко нарізаної байонської шинки та пляшку шампанського Bollinger 1936 року. Вона налила чоловікові келих і сіла поруч із ним. Софі побігла до річки.День промайнув у тумані теплого задоволення. Вони розмовляли, сміялися та їли. Надвечір, коли Софі награлась зі своєю вудкою, Антуан, майструючи для доньки вінок із ромашок, раптом промовив:— Скоро Гітлер втягне всіх нас у війну.Війна.Усі говорили лише про це. В’янн не хотіла про неї чути. Тим паче не такого чудового літнього дня.Вона затулила долонею очі від сонця й зупинила свій погляд на донечці. За рікою простягалась охайно зорана Долина Луари. Там не було парканів та огорож, лише кілометри зелених полів, дерев і поодинокі кам’яні будинки чи сараї. Крихітні білі квіточки кружляли в повітрі, мов шматочки бавовни.Вона звелася на ноги й плеснула в долоні:— Ходімо, Софі. Час додому.— Не можна ігнорувати це, В’янн.— Мені треба шукати собі проблеми? Навіщо? Ти захистиш нас.Усміхаючись (можливо, аж надто), вона спакувала залишки їжі та повела родину назад до ґрунтової дороги.Менш ніж за тридцять хвилин вони дісталися Lе Jardin, кам’яного маєтку, який належав її родині вже триста років. Посірілий від старості, він мав два поверхи та блакитні віконниці на вікнах, що виходили в садок. Плющ обплів два димарі та цеглу під ними. Від земельної ділянки лишилося лише сім акрів. Ще дві сотні було продано впродовж двох останніх століть, оскільки статки її родини танули. Однак для В’янн було цілком достатньо сімох акрів. Їй не потрібно було більше.В’янн зачинила за ними двері. На кухні із залізної рами над плитою звисали мідні й чавунні каструлі та сковороди. Жмутики лаванди, розмарину й чебрецю сушилися на дерев’яних балках під стелею. Позеленіла від старості мідна раковина була досить велика, щоб купати в ній маленького собаку.Вапно на стінах подекуди злущилося, виставляючи на огляд стару фарбу. У вітальні дивним чином поєднувалися меблі й текстиль — невелика канапа, оббита тканиною, обюссонські килими, антикварна китайська порцеляна, ситець і вуаль. Деякі картини на стіні були неперевершені, інші ж — абсолютно аматорські. Кімната, трохи занедбана, однак затишна, нагадувала хаотичну суміш втраченого багатства та колишнього смаку.Жінка зупинилася, дивлячись крізь двері зі скляними панелями, що виходили на задній двір, як Антуан бавиться із Софі на гойдалці, яку він для неї змайстрував.В’янн обережно повісила капелюх на гачок біля дверей та надягла фартух. Софі й Антуан гралися надворі, а вона тимчасом готувала вечерю. Загорнувши свинячу вирізку в бекон, жінка зв’язала її мотузкою й поклала в гарячу олію. Поки свинина смажилася в печі, вона взялася за інші страви. Рівно о восьмій В’янн покликала всіх вечеряти; вона не могла стримати усмішки, почувши тупіт ніг, розмови та скрип стільців, поки родина вмощувалась за стіл.Софі сіла на чільне місце за столом. Її волосся прикрашав ромашковий вінок, який Антуан сплів для неї біля річки.В’янн поставила на стіл таріль, від якого линув чудовий аромат. Смажена шинка, хрусткий бекон та глазуровані у винному соусі яблука спочивали на ложі з картоплі. Поряд стояла миска свіжого гороху в маслі, приправленого тархуном із саду. І, звісно ж, там був багет, який В’янн спекла напередодні.Як завжди, Софі говорила без упину. Цим вона нагадувала свою тітку Ізабель — дівчинку, яка не може втримати язика за зубами.Коли вони нарешті перейшли до десерту із заварним кремом та збитими білками, від задоволення за столом запанувала тиша.— Що ж, — заговорила В’янн, відсунувши напівпорожню тарілку з десертом убік, — час мити посуд.— Ма-а-амо, — забідкалась Софі.— Не скигли, — перебив її Антуан. — Ти вже доросла.В’янн і Софі пішли на кухню, зайнявши свої позиції, як вони робили це щовечора — В’янн біля глибокої мідної раковини, а Софі біля кам’яного столу, — і почали мити й витирати тарілки. В’янн уловила солодкий і різкий запах цигарки, яку Антуан зазвичай запалював після вечері.— Тато сьогодні не сміявся з жодної моєї історії, — поскаржилася Софі, поки В’янн ставила посуд на дерев’яну підставку, що висіла вздовж стіни.— Не сміявся? Це точно тривожний знак.— Він переживає через війну.Війна. Знову.В’янн прогнала доньку з кухні. Нагорі, у спальні Софі, В’янн присіла на велике ліжко, слухаючи балаканину дитини, поки та одягала піжаму, чистила зуби та готувалася до сну.Жінка нахилилась, аби поцілувати її.— Мені страшно, — сказала Софі. — Буде війна?— Не бійся, — заспокоїла її В’янн. — Тато захистить нас.Та говорячи ці слова, вона згадала, як її матір теж колись казала їй: «Не бійся».Тоді її батько пішов на війну.Софі це не переконало.— Але…— Жодних «але». Нема про що хвилюватись. А тепер спи.Вона знову притислася губами до щоки дівчинки.В’янн спустилася сходами вниз та вийшла надвір. Ніч була спекотна, а в повітрі пахло жасмином. Антуан сидів на стільці посеред газону, витягнувши ноги. Він застиг у незручній позі, схилившись набік.Вона підійшла до чоловіка і поклала руку йому на плече. Видихнувши хмару диму та зробивши ще одну довгу затяжку, він підвів на неї очі. У місячному світлі його обличчя здавалося блідим і майже незнайомим. Він поліз до кишені свого жилета й витягнув папірець.— Мене мобілізовано, В’янн. Як і більшість чоловіків у віці від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років.— Мобілізовано? Але ж… війни немає. Я не…— Я маю прибути на службу у вівторок.— Але… але… ти поштар.Він перехопив її погляд:— Здається, тепер я солдат.Розділ 3
В’янн дещо знала про війну. Може, не про вибухи, дим та кров, але про її наслідки. Хоч вона й народилася в мирний час, її дитячі спогади були пов’язані з війною. Вона пам’ятала, як ридала мама, прощаючись із батьком, як їй завжди було холодно й хотілося їсти. Та найбільше їй запам’яталося, як змінився її тато, повернувшись додому. Як він кульгав, став мовчазним і постійно зітхав. Саме тоді він почав пиячити, замкнувся в собі й махнув рукою на родину. Вона згадала грюкіт дверей, сварки, що спалахували зненацька й закінчувались ніяковим мовчанням. Згадала, як батьки спали в різних кімнатах.Батько повернувся з війни геть іншою людиною. Вона робила все, щоб він її любив, та й сама щосили намагалася любити його, однак це було неможливо. Відтоді, як він відправив її до Карріву, В’янн жила власним життям. Вона надсилала татові різдвяні листівки, але не отримала жодної у відповідь. Вони рідко спілкувалися. Що тут скажеш? На відміну від Ізабель, яка не могла з цим змиритися, В’янн зрозуміла і прийняла той факт, що після смерті матері їхня родина розпалася. Чоловік просто не хотів більше бути батьком для своїх доньок.— Я знаю, як тебе лякає війна, — сказав Антуан.— Лінія Мажино встоїть, — відповіла В’янн, намагаючись говорити переконливо. — Ти повернешся додому до Різдва.Лінія Мажино — це кілометри укріпленого зброєю бетонного муру, який було збудовано вздовж німецького кордону після Великої війни, аби захистити Францію. Німці не могли прорватися.— Я кохаю тебе, Антуане Моріак, і чекаю, що ти до мене повернешся.Пізніше вона не могла згадати, як вони зайшли в дім та піднялися сходами, як роздягали один одного. Вона лише пам’ятала його обійми і те, що він, як ніколи раніше, палко кохав її, вкриваючи її тіло гарячими поцілунками. Здавалося, його руки прагнули розірвати її, хоч і міцно стискали в обіймах.— Ти сильніша, ніж гадаєш, Ві, — сказав він пізніше, коли вони лежали в тиші, притулившись один до одного.— Це не так, — прошепотіла вона так тихо, що він не почув.* * *Наступного ранку В’янн хотіла, аби Антуан цілий день лишався в ліжку. Вона навіть переконувала його зібрати речі й крадькома, наче злодії, разом утекти.Та куди їм було тікати? Війна нависла над усією Європою.Коли вона закінчила готувати сніданок і мити посуд, то раптом відчула, як біль запульсував у її голові.— Мамо, ти така сумна, — сказала Софі.— Як я можу сумувати такого чудового літнього дня, коли ми збираємося навідати наших нійліпших друзів? — відповіла В’янн і не зовсім природно всміхнулася.Лише вийшовши з будинку і стоячи на подвір’ї під яблунею, вона зрозуміла, що була боса.— Мамо! — нетерпляче покликала Софі.— Уже йду, — відповіла жінка, прямуючи за донькою повз старий голубник (який тепер правив за сарай) та试读结束[说明：试读内容隐藏了图片]